Ніка Самофракійська

Ти увійшов до зали — вітер у твоїх (мармурових) шатах, крила навстіж, без голови й геть цим не переймаєшся, бо навіщо обличчя, коли в тканині стільки драми. Ти — це вихід на сцену, порив вітру, овація, якій нема кому кланятися. Ти не вмієш «спокійно»; ти вмієш «тріумфальне прибуття на вершину дуже драматичних сходів».